До "Старшокласниці" треба бути готовою, як до Пруста

Читацька рецензія на книжку Анастасії Левкової "Старшокласниця. Першокурсниця".

У далеких-далеких двотисячних, коли - не повірите! - "люди мали фотоальбоми з паперовими світлинами" й "не могли собі дозволити побувати за кордоном, ще у Єгипті", в маленькому, зовсім не західноукраїнському містечку, де ходять "хло" з "кульчиками", жила-була талановита старшокласниця Лілія Маринник, яка мріяла вчитися в Академії-Яку-Не-Можна-Називати. Ліля старанно готувалася, вступила, а потім…вирішила перевступати на іншу спеціальність. Туди ж, до Києво-Могилянки (ой!).

Оце й увесь сюжет роману Анастасії Левкової, написаного у формі щоденника. Даруйте за спойлери й не кажіть, що вас не попереджали: про подієвий драйв, психологічну напругу й несподівані повороти, властиві янг-едалту, тут не йдеться. Натомість авторка пропонує художню медитацію з 99 % ефектом присутності.

Описи босоніжок і роздуми про еміграцію, рецепти масок для волосся й цитати з пісень Земфіри, "лоскотечні" пригоди й українські фразеологізми, оди його очам і принципи епохе́ - світ усередині Ліле́ змальований настільки точно, що її щоденник видається справжнім.

Достоту як той, що колись був ледь не в кожної учасниці олімпіад з української мови та літератури, - помережаний поезією Ліни Костенко й англійськими ідіомами. Раніше таке записували в зошит, тепер - поширюють у життєписі.

Проблема в тому, що читати подібні "одкровення", як правило, не надто цікаво. Бо "книжні" дівчатка рідко втрапляють у справжні історії й іще рідше до ладу їх оповідають. І Ліля не виняток.

Чотири роки свого життя вона описує як один суцільний інтертекст, без кульмінацій і розв'язок. Решту персонажів часом важко відрізнити одне від одного: Женька, Галя, Кицюндра, Терлецька чи Со, Десятов, Поліщук, Бартек чи Артем - від імені функція не змінюється. Усі вони потрібні для того, щоби Ліля закохалася в себе.

Це дуже чесний, дуже жанровий виклад, але до нього треба бути готовим, майже як до Пруста.

Особливо в 14-16 років, коли хочеться чогось на кшталт "Голодних ігор", "Переваг сором'язливих" чи бодай "Дівчат Ґілмор".

Але Анастасія Левкова невблаганна у своїй послідовності: жодних межових станів, екстремумів і дорослих драм. Тільки норма - тільки хардкор.

Ліля - патологічно щасна дитина. У неї ідеальні батьки, які кохають одне одного й розуміють, що побачення важливіше за збір урожаю, чудові стосунки з обдарованою старшою сестрою, "недоторканний" гімназійний клас, купа прихильників і адекватна самооцінка.

Можна було б сказати, що так не буває. Та це неправда. Буває. Не так у літературі, як у житті - запевняє "Старшокласниця. Першокурсниця". Й ми охоче віримо харизматичній, заразливо врівноваженій Лілі, піддаємося її ненав'язливій терапії.

Але зовсім не переймаємося інтригою. Адже щойно десь на видноколі назріває конфлікт, стає зрозуміло, що з Лілею все буде гаразд. Учителька погрожує помстою за відмову нести хабар? Мама Маринник дасть відсіч. "Супермен" Бестужев не виявляє достатньо ініціативи? Доля підкине своїй улюблениці кращу партію. Усі навколо шепочуться, що вступити до вишу без грошей неможливо? Ліля буде першою в рейтингу Києво-Могилянки, написавши ненависну математику навмання.

Усе складається так правильно й гармонійно, що навіть позаздрити не виходить: надто вже ця дівчинка симпатична. Ба більше. Вона якраз така, якою ми хочемо її бачити - відкрита, мудра, трохи шалапутна й надзвичайно європейська.

Ліля щиро вірить в Україну, зневажає російську попсу, розбирає на гвинтики пострадянські серіали, ніколи не засуджує подруг (навіть коли ті зустрічаються з хлопцем її мрії), ненавидить "шароварний" пафос, тримається осторонь від націоналізму, веде здоровий спосіб життя, не зациклюється на оцінках. Якщо пані Маринник і робить помилки, то потім неодмінно їх аналізує й виправляє.

Утім, інколи замість героїні це робить авторка.

Ось Ліле́ роздруковує жартівливу картинку про будову чоловічого й жіночого мозку, й читач миттєво дізнається, "що такі жарти походять зі стереотипів про чоловіків і жінок, але можуть не мати нічого спільного з реальністю".

Ось дівчинка цитує улюблену вчительку, й Анастасія Левкова педантично повідомляє: "Взагалі-то, це слова з Біблії: святий апостол Павло у Посланні до римлян каже: "Ми знаємо, що тим, які люблять Бога, - покликаним за його постановою, усе співдіє на добро" (Рим. 8:28), тільки Лілія про це не знає".

Звісно, авторські зауваги можна й не читати: зрештою вони винесені в примітки. Однак від того коментарі ще більше впадають в око, порушуючи той довірливий, щоденниковий тон, що панує в тексті, - так ніби переглядаєш відредагований Амбриджкою варіант карти Мародерів.

Мимохіть виникає відчуття штучності й прихованої недовіри, бо Анастасія Левкова сумлінно пояснює геть усе - навіть те, про що можна здогадатися з контексту чи почитати у Вікіпедії.

Через це складається враження, що роман адресований не підліткам, а прибульцям, не здатним самостійно помітити перший смайлик, що з'являється в Лілиному щоденнику, й уявити, що 15 років тому світ був іншим.

Передбачається, що вони знають про радянські репресії, але не можуть розшифрувати абревіатуру "КГБ", розуміють, що таке "йоніка", але не збагнуть, що воно за "відак", вільно оперують словами типу "кандьохати", "фацет" чи "пацаватий", але губляться, коли мова заходить про "гопників" або "брейк-дансерів".

Трохи дивний підхід, враховуючи, що цільова аудиторія "Старшокласниці. Першокурсниці" - направду розумні, допитливі діти, яким до снаги не те, що підліткова проза, а й світова класика та сучукрліт.

Вони цілком спроможні відділити зерна від полови без сторонньої допомоги: наприклад, здогадатися, що снобістська Касталія, де вчаться за системою Arts Liberal Education, мають триместри й потужні кар'єрні можливості, - це замаскована Могилянка. То навіщо гратися в піддавки?

Либонь, це спроба наснажити оповідь дидактикою, поділитися досвідом, якого колись бракувало самому.

Подібним грішать чимало авторів янг-едалту, забуваючи, що дійсно хороша історія не потребує додаткового мораліте.

І "Старшокласниця. Першокурсниця" - саме той випадок. Анастасія Левкова дебютувала цілком самодостатньою, майстерно виписаною, іронічною історією про любов, зміни й пошуки "убікацьї" власного Шляху. Її книга промовиста, бо впізнавана. Ліле́ - голос усіх "дівчаток на кулі", котрі намацують свою силу крізь тонкі вібрації, чужі вірші, перші перемоги й поцілунки, яких не було.

Проте вона говорить не лише за них. "Старшокласниця. Першокурсниця" - роман покоління 30-річних. Тих, хто починав незалежну українськість. Тих, хто штурмував факультети з найвищим конкурсом, бо мав амбіції, але не гроші. Тих, хто потім кидав престижні виші, аби робити те, що справді подобається, і тих, хто лишався - з азарту чи заради перспектив.

Покоління Ліле́ обрало не політику, а етику, не успіх, а гармонію, не драму, а спокій, не вічну боротьбу, а "сковородинський" лад. І це їхній час. А отже, "Старшокласниця. Першокурсниця" - книга не одного року, а багатьох, минулих і, здається, прийдешніх.