Книга року ВВС: Реальність значення не має

Читацька рецензія на книгу Олександра Олійника "Денний звук", яка увійшла до довгих списків Книги року BBC.

Дебютний роман Олександра Олійника "Денний звук" залишає дивний післясмак. Наче все зрозуміло і розплутано, а все щось муляє. Тоді треба повернутися до перших сторінок і перечитати. Так, є шанс розгадати загадку денного звуку. Так, є шанс розгадати плетиво твору.

Структура роману нелінійна, я би сказала, що вона уподібнена до спіралі. А "замаскований сюжет" наводить на думку, що твір є спробою конструювання метамодерного роману, як, наприклад, книга Денніс Лігейн "Острів проклятих". З однойменного фільму глядач може дізнатися про те, що сюжет зламано. Важливо тільки те, хто дивиться. До кінця незрозуміло, що там є реальним. І чи взагалі реальність існує.

"Денний звук" теж демонструє такий конструкт. Принаймні, намагається. А чому я вважаю це тільки спробою, розкажу далі.

Історія життя майора Клода Ілері є лише зовнішньою стороною оповіді, це оболонка, за якою є інакший світ. Цим паралельним, якщо хочете, світом є далека планета. Так читач дізнається про трьох людей, що звідти втекли. Намагання впорядкувати структуру книги розсипаються, бо все не те, чим здається.

Три паралельні лінії оповіді, що виявляються не зовсім паралельними, краще б сказати частинами однієї спіралі, зникають, як тільки перетинаються між собою. У них більше нема потреби, вони вже все сказали.

Паралельні реальності та виміри, коливання між зовнішнім та внутрішнім світами робить цей роман справді наближеним до естетики метамодерну. Проте така спроба в українській літературі є не до кінця вдалою.

Адже читач з легкістю може заплутатися у самій оповіді, його не пронизує раптове осяяння від того, як складається пазл роману, зв'язки між лініями вибудовуються не миттєво від розкриття таємниці, а натужніше. Саме тому треба перечитувати і вдумуватися, згадувати і підлаштовувати такі от "докази" до загальної картини.

Психологічна травма і вельми цікава проблема Клода Ілері перетворюється на фікцію, стає неважливою. А це трохи бентежить. Можна навіть відчути себе обманутим.

А це, мабуть, не та емоція, яку має викликати твір. І ще дещо. Потаємне життя Клода, як мешканця іншої планети, не виписане так психологічно і вмотивовано, як життя майора, саме тому складається враження, що саме психологічно вірогідніше життя і мусить бути реальністю. Неодмінно мусить.

З другого боку, можна вважати, що далека планета є лише витвором уяви травмованого Клода, що ніяк не може відрізнити реальність від фантазій. І він просто поринає у світ вигаданих візій. І саме це спостерігає читач.

В такому разі роман можна сприймати, як шлях героя до самого себе, як одіссею Клода до омріяного берега, як шлях травмованої людини до спасіння, як терапію від комплексу провини.

В будь-якому випадку, твір неоднозначний. І це також є ознакою метамодернізму. Напряму, який ми не можемо осягнути, бо самі тут живемо, можемо тільки намагатися осмислити. Проте ні для кого не є загадкою те, що реальності не існує. Давно не існує. Є тільки те, що ми хочемо бачити.

Тому, якщо Клод захотів побачити себе мешканцем далекої планети, він ним і став. І це не про фантастику, це про шлях до себе, про розуміння себе і сміливість ступити крок усередину тунелю. А отже, у невідомість. Чи просто у самого себе.

Стежте за перебігом конкурсу на Facebook-сторінці Книги року BBC, а також на сайті bbc.ua